Вплив алкоголю на психіку

Вплив алкоголю на психічний стан зумовлений тим, що він впливає на збудження нервових клітин мозку – при вживанні алкоголю збуджені клітини гальмуються, а загальмовані збуджуються. Цим пояснюється виникнення почуття полегшення, розкутості. Люди стають більш жвавими, веселими, нерішучі сміліють. На час дії алкоголю виникає ілюзія благополуччя та вирішення проблем, «зникає» тривожність. Оскільки алкоголь зменшує неприємні відчуття, що виникають при життєвих труднощах, невдачах, поразках, ті, що зловживають ним, стають менш вмотивованими до розвитку властивостей особистості, необхідних для подолання цих труднощів. Таким чином змінюються мотиви у структурі особистості.

Алкоголь, найслабкіший природний наркотик, виробляється організмом (ендогенний алкоголь), бо він є вихідною речовиною у ланцюжку синтезу эндоморфіну – наркотичної речовини, необхідної для нормального функціонування мозку. При регулярному надмірному вживанні алкоголю проходить перебудова на рівні фізіологічних процесів - організм знижує інтенсивність синтезу ендогенного алкоголю і стає залежним від темпів його введення з зовні у вигляді алкогольних напоїв.

Залежність (визначення)

Вивченням залежностей, або адикцій (від англ. addiction - залежність) займаються декілька наук, такі як психологія, соціологія, медицина. На межі двадцять першого сторіччя на перетині цих наук виникла нова - адиктологія, або наука про залежності. Зараз адиктологія займається вивченням таких залежностей, як наркотична адикція (включаючи токсикоманію), алкогольна, табачна адикції, тепер вже звичні комп’ютерні, ігрові (включаючи комп’ютерні ігри), трудові залежності, а також і цілком экзотичні залежності від їжі, любовні та сексуальні, залежності від людей, предметів, подій та багато інших.

Адиктивна поведінка проявляється в бажанні піти від реальності шляхом зміни свого психічного стану за допомогою вживання певних речовин або постійної фіксації уваги на певних предметах чи видах діяльності, що супроводжується розвитком інтенсивних позитивних емоцій. Процес вживання певної речовини, що змінює свідомість, прив'язаність людини до предмета чи певної діяльності, набуває таких розмірів, що починає керувати її життям, робить безпорадною, не дає можливості здійснювати протидію. Кожна адикція виникає як спосіб подолання негативних емоційних станів, найчастіше у осіб, які погано переносять фрустрацію [1].

У цій роботі розглядаються проблеми, пов’язані з алкогольною залежністю.

Психічна залежність — варіант психологічного потягу, який пов'язаний з наявністю в організмі наркотичної речовини чи продуктів її метаболізму і виникає в перерві між зловживанням. Психічну залежність можна охарактеризувати як необхідність приймати будь-яку речовину для підтримки бажаного рівня психічної діяльності та емоційного стану, з метою відчути окремі психічні ефекти, для подолання дискомфорту, пов'язаного з відсутністю даної хімічної речовини.

Утворення психічної залежності від алкоголю можна розглядати як утворення патологічної програми поведінки, яка формується на базі спогадів про стани психічного комфорту, пережитого у сп'янінні. Суб'єктивна привабливість даної програми пов'язана з переходом від складно організованого управління поведінкою на полегшений режим роботи, що дає скорочений шлях одержання задоволення.

На ранніх етапах утворення алкогольної залежності її змістом є установка на одержання окремих жаданих ефектів сп'яніння, до яких відносять зміни в емоційній сфері: усунення страху, тривоги, емоційного напруження, поліпшення настрою, відчуття психологічного комфорту; зміни в системі самооцінки (підвищення самооцінки, самоповаги, впевненості в собі); зміни в системі комунікацій.

Потреби, що задовольняються в стані сп'яніння, втілюються в певну хімічну речовину, яка поступово стає для людини необхідною. І з часом людина починає бачити головне джерело позитивних емоцій тільки в хімічній речовині. Виникає зміщення мотиву на мету. Те, що раніше було допоміжною метою, стає самостійним мотивом, який займає своє місце в ієрархії мотивів, змінюючи особистість. Потреба в хімічній речовині не просто надбудовується над колишньою ієрархією потреб, а також змінює самі потреби особистості та її мотиви.

В основі перебудови особистості при зловживанні лежить не стільки хронічний токсичний ефект речовини, що вживається, скільки зміна ієрархії мотивів діяльності, які перетворюють зловживання в провідну діяльність та змінюють особистісний сенс інших видів діяльності.

Алкоголь, таким чином, виступає не просто речовиною, що полегшує контакти, дає стан ейфорії, а є сенсом і рушійною силою поведінки, перед якою відступають усі попередні завдання та наміри суб'єкта.

Причини психічної залежності та засоби її подолання слід шукати у вивченні процесу зміни особистості, оскільки психічна залежність — це наслідок перебудови всієї особистості в цілому.

Акцент на тому факті, що для успішного подолання синдрому психічної залежності необхідно змінити ієрархію мотивів, витіснити з головного місця в цій системі мотиви вживання хімічної речовини, що викликає психічний ефект, - головний момент при визначенні напрямів психокорекційної роботи.

Основні причини виникнення алкогольної залежності

«Алкоголизм или иные зависимости могут развиться как результат длительных невротических конфликтов, структурного дефицита, генетической предрасположенности, семейных и культурных условий, а также влияния окружения» [3]

1. Спадковість

Стає все більш очевидним, що алкоголізм або потенціал для згубної звички передається від батька сину та від матері дочці не через погане сімейне оточення, але через структуру сімейної спадковості. Важливість ролі спадковості була підтверджена декількома незалежними дослідженнями, а нещодавно отримала надзвичайно сильне підкріплення у результатах обслідування прийомних дітей у Швеції, де традиційно записи про всиновлення дуже добре зберігаються. Там було встановлено, що в одній з обстежених груп пацієнтів сини батьків-алкоголіків, що потрапили у безалкогольні сім’ї, мали - у відношенні дев’ять до одного - більше шансів стати алкоголіками, ніж прийомні сини зі справжніми батьками-неалкоголіками. Спадкування від матері до дочки давало відношення три до одного. [6]

2. Кризи

Відставка, невдача у справах, хвороба, розлучення, смерть. Жоден з нас не вільний від особистих криз, і під час таких періодів ми маємо дуже високий ризик виникнення згубної звички до алкоголю. [6]

3. Культура

Відмінність культур з великим процентом алкоголіків від тих, де цей процент низький не пов’язана, як часто вважають, з біологічними або расовими відмінностями. Двома найважливішими факторами є відношення до відвертих проявів сп’яніння і те, чи практикують вживання алкоголних напоїв не під час їжі. Серед націй та общин, що вживають алкогольні напої лише за обіднім столом і неприйнятних до сп’яніння на людях, процент алкоголіків невисокий. [6]

Зміни у структурі особистості на різних етапах розвитку алкогольної залежноситі

У процесі формування та розвитку адикції Ц.П. Короленко [1] виділяє такі основні «вузли».

Вузол перший являє собою початковий період адикції, що пов'язаний з переживанням інтенсивної гострої зміни психічного стану у вигляді підвищеного настрою, почуття радості, екстазу, незвичайного підйому, драматизму, ризику у зв'язку з певними діями та фіксацією цього зв'язку у свідомості. Виникає розуміння, що існує певний вид активності, за допомогою якого можна порівняно легко змінювати свій психічний стан без звернення до інших людей, до глибоких емоційних та духовних контактів. На цьому етапі вже починається формування психічної залежності.

Вузол другий у процесі формування адикції визначається як адиктивний ритм. Цей етап характеризується формуванням певної послідовності звернення до засобів адикції. Формується частота реалізації адиктивної поведінки. Вона залежить від багатьох чинників: особливостей особистості, попередніх адиктивних установок, особливостей виховання, культурного середовища, соціального оточення та ін. Ритм адикції залежить від життєвих труднощів, станів фрустрації. У цей період хворі продовжують перебувати у сфері типових для них взаємодій та міжособистісних стосунків. Вони ніби порівнюють два шляхи — натуральний та штучний (адиктивний). Поступово адиктивний ритм стає частішим; ситуації, що спричинюють афективну реалізацію — все різноманітнішими, все, що викликає душевний неспокій, психологічний дискомфорт, провокує зловживання.

Третій вузол процесу — формування адиктивної поведінки як інтегральної частини особистості. Адикція стає стереотипним способом реагування при зустрічі з труднощами реального життя. У ситуаціях підвищеного контролю можлива тимчасова зупинка адиктивних способів реагування, але адиктивні підходи до вирішення проблем залишаються у свідомості хворого і знаходять відображення в повсякденному житті, міжособистісних стосунках. У цей період можливий перехід на інші види адиктивної поведінки.

Для людей з адиктивною поведінкою на даному етапі велике значення мають механізми психологічного захисту, які сприяють збереженню ілюзорного відчуття психологічного комфорту. їх швидке руйнування може стати небезпечним: у випадках алкогольної адикції, наприклад, призвести до посилення останньої, відчаю та навіть самогубства.

Формування адиктивної ланки як інтегральної частини особистості супроводжується внутрішньою боротьбою. Незважаючи на наявність захисних механізмів, в основному на підсвідомому рівні виникає почуття тривоги, негараздів.

У таких станах велике значення має відчуття своєї відмінності від інших, тобто в житті виникає таємниця, формується якась інша особистість зі своїми особливими звичками, реакціями, інтересами. Ця друга особистість багато в чому протилежна попередній, вона не просто співіснує з нею, а витісняє та руйнує її. Згодом формується захисна реакція заперечення існуючих проблем. Зовнішнє заперечення (заперечення для інших) може стикатися з внутрішнім усвідомленням небезпеки. І тоді вступає в дію захисна реакція "для себе". Вона полягає у своєрідному використанні формальної логіки. Стосовно до адиктивного процесу це виглядає як пояснення своєї поведінки посиланнями на різні зовнішні чинники і ситуації, характеристикою цього явища як випадкового або тимчасового.

Уже на цьому етапі переконання на рівні здорового глузду неможливе у зв'язку з витісненням реальної ситуації, блокуванням можливості критичного ставлення до себе. Формується так званий феномен мислення за бажанням.

Вузол четвертий являє собою домінування адиктивної поведінки. На цьому етапі адиктивна частина особистості повністю визначає поведінку хворого, його стиль життя, стосунки з оточуючими. Людина занурюється в адикцію, вона остаточно відчужена від суспільства, ізольована, її внутрішнє "Я" зруйноване. Самі адиктивні реалізації не приносять колишнього задоволення, контакти з людьми дуже утруднені не тільки на глибинно-психологічному, а й на соціальному рівні. У адиктів у цій стадії все серйознішою стає проблема відчуження від суспільства, зростання самотності.

Процес посилення відчуження не проходить у адиктів без внутрішньої боротьби між адиктивними структурами і здоровою частиною особистості. Має місце невирішена ситуація: адиктивна частина особистості прагне до самотності, здорова — боїться її. Цей страх знаходить своє відображення найчастіше в екстремальних ситуаціях, коли виникає безпосередня загроза втрати близької людини.

Заключний, п'ятий, вузол процесу характеризується тим, що домінуюча адиктивна поведінка, в якій би формі вона не існувала, порушує не тільки психіку, а й біологічні процеси в організмі. Особливо тяжкі зміни виникають у осіб з хімічною залежністю, коли хронічна інтоксикація призводить до багатьох соматичних порушень. Крім того, стиль життя хворих з адиктивною поведінкою характеризується відсутністю уваги до свого здоров'я, що на заключному етапі формування адикції знаходить своє відображення в тяжких соматичних хворобах.

Психологічний стан адиктів на заключному етапі характеризується відчуттям апатії та депресії. Це зумовлено тим, що сама адиктивна поведінка, яка є процесом безпосередньої реалізації адиктивних мотивацій, не підкріплюється позитивними емоціями і почуттями. Повернутися до цінностей, які були у хворого до формування адиктивної поведінки, дуже складно, оскільки "Я" зруйновано, мікросоціальні зв'язки порушені. Феномен психічної залежності, змінюючись певним чином, присутній на всіх етапах формування адиктивної поведінки.

Традиційно формування та розвиток адикції поділяють на три етапи.

1. Постійне підвищення толерантності до алкоголю (збільшення необхідної дози) та виникнення абстинентного синдрому.

2. Більш-менш постійні надмірно великі дози – «міцна голова».

3. Зниження толерантності, втрата контролю над алкоголем – достатньо одного ковтка пива, щоб алкоголік вже не міг зупинитися.

Мотивації зловживання алкоголем

На різних етапах захворювання мотивація зловживання алкоголем змінюється [2].

І стадія

1. Найсуттєвішими є суспільно значущі та культурально зумовлені мотиви. Хворі відзначають, що вживають алкоголь тому, що "всі п'ють", "як добре закінчили роботу, гріх не випити"; "як чоловіки збираються, то завжди знаходиться пляшка", "свято без горілки — не свято" та ін.

2. Другими за значенням є гедоністичні мотиви, які відображають потребу підвищити настрій, покращити свій стан.

3. Третє місце займають мотиви гіперактивації поведінки (і насичення стимулами, які дозволяють вийти зі стану спустошеності, незайнятості, бездіяльності, нудьги, втоми - почуватися "в тонусі", працездатними, енергійними, бадьорими): "як вип'ємо, то й попрацюємо краще".

II стадія

Продовжує залишатися високою і напруженою соціально-психологічна мотивація зловживання: "п'ю, як усі", "п'ю, бо всі п'ють", "без пиття жодної справи не вирішиш", "це мені допомагає бути "своїм". На цій стадії пояснення хворих відображають не тільки мотиви пиття, а й формування захисних, таких, що виправдовують зловживання установок, систему виправдань постійної алкоголізації, втрату сенсу тверезості.

Суттєво збільшується напруга патологічних мотивів. Більшої напруги набувають гедоністичні мотиви та мотиви гіперактивації поведінки.

III стадія

Практично у всіх хворих спостерігаються інтелектуально-мнестичні порушення — зниження рівня узагальнення, орієнтація на конкретні ситуації з неможливістю їх проаналізувати, порівняти, знайти суттєві узагальнювальні визначення.

Частина хворих заперечує навіть факт надмірного вживання алкоголю: "я не алкоголік", "п'ю, як усі", "я вже давно не п'ю, це міліція мене схопила". Вони не можуть ретельно аналізувати свій стан, відчуття через інтелектуально-мнестичні порушення і виражені захисні установки. Загалом хворі здатні тільки визначити наявність проблеми без її подальшого аналізу.

Таким чином, з розвитком захворювання змінюється структура мотивації. Зменшується значення психологічних та соціально-психологічних мотивів, які відображали причини початку зловживання, підвищується роль патологічних мотивів, що підкреслюють силу і напруженість хімічної залежності. Можна також відзначити певне підвищення ролі мотивів гіперактивації поведінки з розвитком захворювання.

Патопсихологічні симптомокомплекси алкоголіків

Комунікація та мікросоціальне оточення

Хворі в І стадії алкоголізму констатували певний позитивний вплив алкоголю на спілкування. Більшість пацієнтів сходилися на думці, що алкоголь ніби "коригує" їх негативні риси характеру, а саме, деяку відлюдкуватість, труднощі в спілкуванні з іншими людьми. Порушення взаєморозуміння з дружиною, дітьми не пов'язувалося із зловживанням. Деякі з пацієнтів помічали підвищення своєї агресивності в стані сп'яніння і спричинені цим проблеми у спілкуванні, але відповідальність за них перекладали на оточення: "Якби до мене не чіплялись, то все було б добре".

Хворі відзначали досить широке коло знайомств і мікросоціальних груп, учасниками яких вони були: родина (члени сім'ї), робота (друзі на роботі), дім (друзі за місцем проживання), інші групи. Але при довірливих взаєминах хворі визнавали певні проблеми в родині (із дружинами, батьками), що були, з їх слів, пов'язані з негативним ставленням членів родини до надмірного вживання пацієнтами алкогольних напоїв або до їх "алкогольного оточення". Самі досліджувані не пов'язували порушення стосунків у сім'ї з надмірним вживанням алкоголю: "Я не алкоголік, п'ю тільки в компанії, я не напиваюся до безтями, а п'ю як усі нормальні люди".

Хворі в II стадії алкоголізму констатували певні ускладнення при встановленні контактів з іншими особами. Під час обговорення критичні судження, що висвітлювали порушення комунікації та її залежність від алкоголю, перемежовувалися із певним запереченням проблем: ''Я не знаю, про що розмовляти з дружиною, поки не вип'ю", "Я дуже невпевнений, і з жінками можу поводитися розкуто тільки коли вип'ю"; "Я, коли йду до шефа, випиваю для хоробрості"; "Я і раніше не легко з людьми сходився, а зараз, як не вип'ю, то взагалі не знаю, про що розмовляти". Разом з позитивною оцінкою декотрі хворі відзначали і негативний вплив алкоголю на спілкування: "Як сп'янію, то лізу в бійку і вже ні про що домовитися не можу". Але більшість пацієнтів цієї групи заперечували наявність проблем в комунікації: "Які, лікарю, проблеми? У мене все добре, я чаркою всі проблеми вирішую". Такі твердження хворих вступали в протиріччя із об'єктивними відомостями, які були надані родичами, співробітниками і свідчили про наявність у пацієнтів серйозних проблем у сфері комунікації.

Загалом для хворих у II стадії алкоголізму було характерним визнання позитивного впливу алкоголю на процес спілкування і небажання бачити його негативні наслідки, а саме, порушення взаємин у сім'ї, на роботі. При довірливому ставленні до психолога інколи хворі розповідали про серйозні порушення комунікації у зв'язку зі зловживанням. Але такі періоди відвертості були короткочасними і швидко змінювалися захисними твердженнями типу: "Алкоюль мені допомагає, я не маю ніяких проблем".

Слід відзначити також збільшення рівня напруженості в системі "Я — соціальне середовище". Суб'єктивна вартісгь тих груп людей, взаємини з якими у хворого не складались, знижувалась і відповідальність за проблеми у спілкуванні переносилася на інших осіб. Часом хворі визнавали наявність серйозних проблем у взаєминах з оточуючими людьми і вплив на них особистого зловживання: "Друзі у мене — самі випивохи.... Я нікому не потрібний..., дочка і дружина мене ненавидять". Такі визнання супроводжувалися сильними емоціями, відчуті ям безсилля. Але періоди відвертості й адекватної оцінки змінювалися захисними фразами: "Ніхто мені не потрібен, сам проживу".

У хворих у III стадії алкоголізму оцінка емоційної напруженості, пов'язаної з проблемами комунікації та мікросоціального оточення засвідчила неможливість здійснення критичної оцінки чс₄рез недостатнє розуміння серйозності проблеми, моралыю-етичний дефект і захисні установки: "В мене багато друзів, усе в мене добре..., я з усіма дружу: з сусідами, з друзями, мене всі поважають...", — і через декілька хвилин: "Ці сусіди на мене листи в міліцію шлють... які там друзі... Вранці ледве живий, ніхто грошей не позичить...". Напруженість проблем у системі "Я — соціальне середовище" була досить високою. В якісних характеристиках відзначалися дві протилежні тенденції. Перша — адекватна оцінка ситуації. Друга — повне заперечення проблем.

У хворих у III стадії алкоголізму на перший план виступали захисні установки, які часом поєднувалися з частковим визнанням проблеми. Порівняно з хворими в II стадії алкоголізму хворі в III стадії своє неблагополуччя сприймали спокійніше, прийнявши ситуацію такою, якою вона є: "Я п'яничка, ну, так і доживу п'яничкою."

Оцінюючи особливості комунікації хворих на алкоголізм, слід відзначити ускладнення комунікативних проблем з розвитком захворювання; зростання тенденції до заперечення цих проблем; фіксацію уваги на позитивній дії алкоголю; заперечення негативного впливу алкоголю на процес комунікації; порушення мікросоціальних зв'язків; зменшення кола мікросоціальних груп, в яких здійснювалося функціонування хворого.

Особистісна спрямованість та особистісні установки

У хворих у 1 стадії структура особистісної спрямованості була представлена різноманітними мотивами. Вважалося важливим "мати хорошу роботу"; "щоб у сім'ї було добре"; "покращити стосунки з дружиною"; "дати дітям освіту". При цьому хворі наводили приклади своїх конкретних зусиль щодо реалізації життєвих цінностей.

У пацієнтів у II стадії алкоголізму спостерігалася концентрація уваги навколо проблем, пов'язаних із зловживанням і зниження суб'єктивної вартості інших видів діяльності. Певну цінність для них мали компанії осіб, де пили алкоголь. Хворі відзначали, що мають багато друзів і цінують їх: "З ними завжди можна випити". В їх висловлюваннях практично не відчувалася зацікавленість сім'єю, освітою дітей. Робота сприймалася як спосіб заробити грошей, або випити. Пацієнти детально розповідали про ситуації, пов'язані з випивкою, конфлікти, що там виникали.

У хворих у III стадії ця тенденція була ще яскравішою. Практично всі дії пацієнтів були пов'язані з забезпеченням алкогольної погреби.

Про наявність алкогольної домінанти в мотиваційній сфері у хворих у Ш стадії алкоголізму свідчили також особливості їх інтерпретації певних моральних якостей. Так, позитивно оцінюючи такі риси характеру, як чесність, доброта, щедрість, хворі вкладали в них певний зміст: "Добрий — то такий чоловік, що гроші дає, коли тобі треба випити"; "Щедра людина — то така, що чаркою поділиться навіть тоді, коли самій дуже треба". Морально-етичні категорії трактувалися хворими з точки зору їх ставлення до алкоголю.

Таким чином, із розвитком захворювання у хворих на алкоголізм спостерігалися суттєві зміни в системі особистісної спрямованості, домінуючих мотивів і основних життєвих цінностей. Характерною була концентрація уваги на діяльності, що обслуговувала потребу в алкоголі, зниження суб'єктивної вартості інших видів діяльності.

Ставлення хворих до майбутнього

Хворі в І стадії алкоголізму загалом сприймали майбутнє позитивно, мали певні життєві плани; розповідали про конкретні спроби їх реалізації. Проблеми, що були спричинені надмірним вживанням алкоголю, сприймались як несуттєві.

У пацієнтів в II стадії алкоголізму рівень емоційної напруженості щодо проблем, пов'язаних із майбутнім, його плануванням, можливістю реалізації, зростає. Під час аргументації особистісних рішень звертало на себе увагу поєднання таких тенденцій: побудова нереалістичних планів з декларацією своїх можливих успіхів і досягнень і одночасно — зневіра в можливість щось змінити у своєму житті. У тих випадках, коли хворі визнавали негативний вплив зловживання алкоголем на їх життя і декларували намір на тверезе життя в подальшому, вони не могли представити конкретніш план своїх дій: "Думаю, що після лікування пити не буду". На запитання: "Що Ви будете робити, якщо відчуєте потяг до алкоголю і сильне бажання випити?" — більшість хворих взагалі не могли дати відповіді. Інші казали: " Просто не буду пити..."; "... може трішки вип'ю...."; "сильно напиватися не буду...".

Хворі в III стадії алкоголізму найчастіше оцінювали своє майбутнє песимістично: "Яке там майбутнє, живу сьогодні. Якщо є щось з'їсти — з'їм, якщо є випити — вип'ю, якщо немає — то вкраду..."; "Я дуже хвора людина... дуже ноги болять... здохнути б скоріше...". Інші хворі з ознаками алкогольної ейфорії будували певні плани, які не узгоджувалися з реальною ситуацією. Практично жоден хворий не виявив бажання жити тверезо.

Під час дослідження самооцінки хворих у І стадії алкоголізму рівень емоційного напруження щодо проблем, з нею пов'язаних незначний. При обговоренні особистих оцінок їх рішення були більш-менш реалістичними, з урахуванням особистих досягнень і невдач. Під час детального дослідження самооцінки за модифікованою методикою Дембо—Рубінштейн пацієнти за шкалами "характер", "здоров'я", "розум", "щастя" визначали своє місце в середині шкали чи з незначним коливанням від середини: "Я оцінюю себе як досить здорову людину… до лікарів я не звертаюсь..., тільки інколи в мене зуби болять..."; "Часом у мене болять шлунок або голова, а її іншому я здоровий..."; "За характером я як усі люди. У мене і добре, і погане є". "Я добра людина... Ремонт сусідові допомагав робити не за гроші, а просто як товаришеві. Погані риси в мене: нестриманість, роздратованість, але я швидко заспокоююсь"; "За розумом я середній... в школі вчився посередньо, але не дурень...".

За шкалою "тверезий — гіркий п'яниця" хворі оцінювали себе як людину тверезу ("практично тверезий"): "Я п'ю небагато... можна сказати, що не маю проблем із алкоголем". Таким чином, адекватно сприймаючи себе і мотивуючи самооцінку за шкалами "розум", "здоров'я", "щастя", "характер", пацієнти проявляли певну некритичність в оцінці проблем, пов'язаних зі зловживанням алкоголем.

Хворі в II стадії алкоголізму відзначали наявність проблем зі здоров'ям, певні вади характеру, невдоволеність життям. Під час додаткового обговорення і виконання завдань за методикою Дембо- Рубінштейн спостерігалася нестійкість самооцінки, що проявлялося в її значних індивідуальних коливаннях: "Щодо щастя можу оцінити себе як "більш-менш щасливий...", — і через декілька хвилин: "... то я нещасна людина". Констатуючи певну неефективність свого життя, у власних проблемах пацієнти звинувачували оточуючих людей: "Щастя в мене немає, дружина і донька жити не дають, квартиру хочуть забрати.... Я б хотів не пити, але вони не дають, нервують мене". Відповідальність за зловживання переносилася на інших осіб, а тверезість ставилася в залежність від їх поведінки. Деякі пацієнти спочатку заперечували проблему: "В мене все добре..., характер у мене чудовий, всі мене люблять..., з алкоголем я не маю ніяких проблем". Та при більш довірливому ставленні самооцінка змінювалася на протилежну: "Я нікчемна людина..., я все пропив". Усвідомлення хворим такого факту призводило до сильних емоційних проявів.

Для хворих III стадії алкоголізму була характерна некритичність у самооцінці. Так, пацієнти з помірно вираженим інтелектуально-мнестичним дефектом характеризували себе як "дуже розумний", "маю чудовий характер". При мотивації суджень часто звучали "алкогольні цінності": "характер у мене дуже добрий... якщо є випити, я завжди пригощу...", "... я щаслива людина, можна сказати дуже щаслива... та й чи багато мені потрібно для щастя? Випив з добрими людьми, про життя погомоніли... і все гаразд".

При оцінці за шкалою "тверезий — гіркий п'яниця" спостерігалася тенденція заперечувати непомірне вживання спиртного чи виправдовувати наслідки. Так, хворі, які неодноразово лікувалися в ЛТП, оцінювали себе як таких, що "п'ють лише інколи": "Я п'ю тільки на свято, що тут поганого? Всі п'ють..., хіба ж я алкоголік якийсь?"

Щодо своєї участі в процесі особистого одужання хворі в І стадії взагалі заперечували у себе наявність алкоголізму як захворювання та проблем, пов'язаних з пияцтвом. Тому запитання про особисте одужання не сприймалися ними взагалі. Хворі в II та III стадіях алкоголізму навіть у випадках, коли визнавали наявність проблем, пов'язаних з алкоголем, вважали, що лікування — то справа лікарів. Пропозиція психолога взяти на себе відповідальність за своє одужання здавалася їм безглуздою.

Самооцінка хворих на алкоголізм
(рівень вольової активності, самоповаги та самосприйняття):

• Недостатність сприйняття себе як особистості, невдоволення своїм рівнем досягнень, відчуття малоцінності.
• Недостатній самоконтроль, нездатність дотримуватися певної лінії поведінки.
• Низький рівень активності, відгороженість, пасивність.

Самооцінка хворих на алкоголізм залежить від їх психопатологічного стану: присвоєння собі у стані сп'яніння позитивних ознак (високий рівень самоповаги, самосприйняття, активності; впевненість в собі, незалежність, здатність розраховувати на свої сили, товариськість, високі комунікативні можливості)
присвоєння собі у стані абстиненції негативних рис.

Порівняння самооцінки й оцінки хворими на алкоголізм поняття "алкоголік у моїй уяві" (характерологічні зміни) дає підстави говорити про неспроможність хворих ідентифікувати себе з поняттям "алкоголік", що свідчить про витіснення особою наслідків особистого зловживання.

Особливості психосоматичного стану хворих на алкоголізм.

Хворі в І стадії алкоголізму проблеми зі здоров'ям, з їх слів, мали до початку систематичного вживання алкоголю. Так, хворі скаржилися на біль у ділянці шлунка, підшлункової залози, печінки; мали певні проблеми з артеріальним тиском.

Хворі в II стадії алкоголізму скаржилися на неприємні відчуття і біль у ділянці серця, печінки, підшлункової залози та шлунка; підвищення артеріального тиску, тремор кінцівок, невпевненість рухів, головний біль, серцебиття, втрату апетиту, "розхитані нерви". Більшість хворих не бачили прямого зв'язку соматичної патології зі зловживанням алкоголем і вважали, що він діє на них позитивно, допомагаючи зняти біль. Інші обстежені констатували цей зв'язок тільки формально.

При цьому частина з них скаржилися на біль у ділянці шлунка, серця, що посилилися після відриву від алкоголю, певні порушення координації, невпевненість в рухах, слабкість, тремор.

У хворих у III стадії алкоголізму соматичне і фізичне неблагополуччя наростало, що проявлялося у постійних соматичних скаргах. Так, обстежені скаржилися на біль у ділянці шлунка підшлункової залози, печінки, у ногах, невпевненість рухів, розбитість, "тяжку голову", підвищений тиск, слабкість, відсутність працездатності, біль у серці, просили надати їм допомогу. На запитання: "Чи залежить поганий стан здоров'я від зловживання?" — більшість із них давали негативну відповідь. Інші хворі заперечували соматичні проблеми, але просили призначити їм ліки "від живота" чи "від серця". Деякі пацієнти з ознаками алкогольної ейфорії повністю відкидали наявність проблем зі здоров'ям, хоча об'єктивно мали серйозні діагнози: цироз печінки, алкогольна енцефалопатія, поліневрит та ін.

При обговоренні більшість хворих заперечувала будь-який зв'язок соматичної патології з вживанням алкоголю.

Наявність психічного потягу до алкоголю в тому чи іншому вигляді відзначали майже всі хворі в І стадії.

Хворі в II стадії алкоголізму напруженість психічної залежності оцінювали вище, ніж в І стадії. Деякі проявляли роздратованість, агресивність з приводу необхідності підтримувати тверезість.

Хворі в III стадії алкоголізму інтенсивність психічного потягу оцінювали нижче, ніж в в II стадії. Але обговорення з ними оціночних суджень свідчило про неточне розуміння (у зв'язку з інтелектуально-мнестичними порушеннями та проявом алкогольної анозогнозії) деяких запитань.

Таким чином, у хворих на алкоголізм із розвитком захворювання спостерігалося посилення напруженості проблем, пов'язаних із соматичними, фізичними і психічними наслідками зловживання. Проте більшість хворих на алкоголізм заперечували зв'язок зі зловживанням алкоголем, що зумовлено осбливостями структури захисних установок.

Оособистісні зміни і міжособистісні стосунки.

На I стадії частина хворих визнавали в себе наявність таких рис характеру, як гарячковитість, нестриманість. Вольова регуляція поведінки оцінювалася неоднозначно — від визнання своєї неспроможності ("я безвольна людина"), до повного заперечення проблеми ("з чим, з чим, а з волею у мене все гаразд... я завжди домагаюся свого...").

На II стадії напруженість проблем, пов'язаних із саморегуляцією, зростала. Вони звертали увагу на поганий настрій, злість, роздратованість. Негативні емоції пацієнти пов'язували із життєвими проблемами, перекладаючи відповідальність за них на близьких осіб.

Деякі хворі відзначали відчуття провини, сорому, слабку волю. Інші стверджували, що керують своїм життям і вживанням алкоголю. Як приклад наводили декілька днів, протягом яких вони були тверезими. Некритичність їх оцінок щодо контролю над вживанням алкоголю була зумовлена захисними установками, небажанням визнавати наявність проблем, пов'язаних з питтям. Хворі цієї групи значно легше погоджувалися із проблемами в емоційному житті. Втрата контролю над вживанням алкоголю, його негативний вплив на життя заперечувались, інколи визнавалися частково. Але при цьому причина і наслідки мінялися місцями: "Я п'ю, бо алкоголь покращує моє самопочуття..."; "П'ють, щоб краще було, а не гірше..., проблеми мені створюють дружина та діти, а горілка їх знімає..." Відповідальність за зловживання алкоголем та його наслідки перекладалися пацієнтами на найближче оточення.

На III стадії алкоголізму хворі давали неоднозначні відповіді щодо проблем, пов'язаних із саморегуляцією — від їх визнання до повного заперечення. Певна частина хворих цієї групи повністю заперечувала наявність будь-яких проблем, їх зв'язок із алкоголем.

Інші хворі даної групи відзначали в себе роздратованість, поганий настрій, тугу, небажання жити, злість, неможливість здійснювати цілеспрямовану діяльність. Зв'язок між тривалим зловживанням і порушеннями емоційного життя, вольових проявів визнавався тільки частково. Некритичність хворих цієї групи була зумовлена як захисними установками, так і певними інтелектуально-мнестичними порушеннями.

Емоційні розлади на різних етапах захворювання

На першому етапі у хворих наявні стани емоційного піднесення, що змінюються падінням настрою. З часом астенічні та депресивні прояви посилюються.

На другому етапі алкоголізму виділяють різні варіанти депресивних станів з елементами тривоги.

Наприкінці другого і на початку третього етапів виникають стани зниженого настрою, що супроводжується дратівливістю, озлобленістю, похмурістю, підвищеною чутливістю до дій оточуючих, схильністю до спалахів агресії. У період ремісії на перший план виходить занижений фон настрою з песимістичною оцінкою минулого, теперішнього і майбутнього.

На третьому етапі найтиповішими є апатія, безініціативність, спустошеність.

Психокорекція алкогольної залежності

На початку психотерапевтичної роботи у бесіді з хворим треба дати йому можливість у відповідях на запитання самому виявити:

• динаміку зростання кількості алкоголю, що він вживає;
• динаміку зростання напруженості відносин у сім’ї та на роботі;
• динаміку зростання напруженості у матеріальному плані;
• динаміку правопорушень;
• динаміку стану здоров’я;
• стан справ знайомих, які надмірно вживають алкоголь;
• втрату контролю над вживанням алкоголю.

Дати можливість хворому самому співставити його відповіді з статистичними даними перебігу хвороби і показати згубність обраного ним шляху.

Тільки після того, як хворий усвідомить свою залежність від алкоголю та неспроможність самостійно звільнитися від неї, можливе справжнє лікування.

“12 кроків”

Серед багатьох відомих методів лікування найбільшої популярності у США, багатьох країнах Західної Європи, в Росії та в Україні набула "Програма 12 кроків" — програма лікування алкоголізму та наркоманії, що була створена групами АА. Згідно з установками, які розповсюджені серед груп АА (АН) та в реабілітаційних центрах, детоксикація є лише вступною фазою, яка, як вважається, не має нічого спільного з лікуванням хвороби, оскільки не запобігає рецидивам захворювання.

Основні ідеї програми — це свідоме і добровільне прийняття відповідальності за своє життя, відмова від звички звинувачувати інших у своїх невдачах, недоліках та нещастях; окреслення меж власної відповідальності; незалежність від думок та суджень інших людей; навчання жити згідно з принципом здорового егоїзму: "Я роблю те, у що вірю і що вважаю корисним для себе, поважаю себе та інших і не відповідаю ні за кого, крім себе".

Програма спрямована на те, щоб допомогти хворому зробити вибір на користь життя без хімії, штучного збудження, фальшивої втечі від реальності. Уся процедура лікування розділена на 12 кроків. Кожен з них має свою мету і свій психологічний зміст.

I крок — це визнання свого безсилля перед алкоголем чи наркотичною речовиною, розуміння втрати контролю над своїм життям ("ми визнали, що безсилі перед алкоголем (наркотиком), що наше життя стало неконтрольованим");

II — зародження надії, що є сила, яка може допомогти повернути загублене здоров'я ("повірили, що Сила, вища за нас, може повернути нам психічне здоров'я");

III — прийняття рішення віддати себе і своє здоров'я під захист Бога, як кожен для себе його розуміє ("вирішили передати свою волю і життя під опіку Бога, як ми Його розуміємо");

IV — глибинне і сміливе дослідження своєї поведінки ("провели дослідження й дали собі відверту моральну оцінку");

V — зізнання перед Богом, іншими і самим собою в сутності своїх помилок ("визнали перед Богом, перед собою та іншою людиною справжню природу своїх помилок");

VI — готовність позбутися негативних рис свого характеру ("були повністю готові до того, щоб Бог усунув усі ці вади характеру");

VII — упокорене звернення до Бога (як кожен для себе Його розуміє) з проханням допомогти звільнитися від цих недоліків ("покірно попросили Його усунути наші недоліки");

VIII — покаяння перед усіма, кому було заподіяно зло, та підготовка до компенсації спричиненого зла ("склали список тих, кого ми скривдили, й погодилися відшкодувати всім їм завдані збитки");

IX — компенсація нанесеного зловживанням зла усім тим людям, які від нього постраждали, виключаючи ті випадки, коли ця компенсація може завдати шкоди ("по можливості розкаялися безпосередньо перед тими людьми, крім випадків, коли це могло зашкодити їм чи іншим");

X — продовження критичного спостереження за своєю поведінкою, визнання своїх помилок, якщо ти їх припускаєшся ("продовжували особисту оцінку і, коли були неправі, швидко визнавали це"),

XI — шляхом роздумів поліпшення свідомого самоконтролю ("через молитву та медитацію прагнули поліпшити свідомий контакт із Богом, як ми Його розуміли, молячись лише про те, щоб визнати Його волю стосовно себе та бути здатними виконати її");

XII — після духовного пробудження шляхом виконання цих кроків ділитися своїм досвідом з особами, які зловживають, і бути принциповим у всіх своїх справах ("духовно пробудившись під впливом цих кроків, ми намагалися до­нести цю звістку до алкоголіків (наркоманів) і здійснювати ці принципи у всіх своїх справах").

Процес одужання, прийняття нової філософії, нового стилю життя і мислення потребує багатьох місяців і навіть років, протягом яких хворі засвоюють нові форми поведінки.

Допомога групи, релігійні установки, цілодобова допомога також є важливими елементами даного підходу .

Між тим, не всі хворі можуть сприймати роботу в товаристві АН. У певної їх частини виникає відчуття дискомфорту в незнайомій ситуації, інші не бажають визнавати себе наркоманами чи алкоголіками. Є й такі, котрі відчувають страх бути втягнутими в групу. Декотрих не влаштовує релігійне забарвлення окремих кроків програми. Для таких хворих доцільна комплексна допомога АН та лікарів.

Висновки

З розвитком захворювання відбуваються суттєві зміни в системі особистісної спрямованості, домінуючих мотивів і основних життєвих цінностей, увага концентруєтся на діяльності, що обслуговувала потребу в алкоголі, знижуєтся суб'єктивна вартість інших видів діяльності. Змінюється мотивація. Зменшується значення психологічних та соціально-психологічних мотивів, які відображали причини початку зловживання, підвищується роль патологічних мотивів, що підкреслюють силу і напруженість хімічної залежності.

Виникають ускладнення комунікативних проблем і одночасно зростають тенденції до заперечення цих проблем; фіксація уваги на позитивній дії алкоголю; заперечення негативного впливу алкоголю на процес комунікації; порушення мікросоціальних зв'язків; зменшення кола мікросоціальних груп, в яких здійснювалося функціонування хворого.

Посилюються проблеми, пов'язані із соматичними, фізичними і психічними наслідками зловживання.

Проте більшість хворих на алкоголізм заперечують зв'язок зі зловживанням алкоголем і наявність залежності, що зумовлено особливостями структури захисних установок.

Алкоголіки, які визнають втрату контролю над вживанням алкоголю, зустрічаються дуже рідко.

Таким чином, можна зробити скорочені підсумки:

1) алкоголізм – це тяжке захворювання, яке змінює особистість та охоплює усі сфери життя алкоголіка;

2) цим захворюванням хворіє не тільки людина, що потрапила у залежність, - воно має соціально-культурні причини, характер, та вплив на генофонд;

3) головним при визначенні напрямів психокорекційної роботи є акцент на тому факті, що для успішного подолання синдрому психічної залежності необхідно змінити ієрархію мотивів, витіснити з головного місця в цій системі мотиви вживання хімічної речовини, що викликає психічний ефект.

3) лікування від алкоголізму можливе, але неможливо вилікувати хворого, який не має мотивації до життя та лікування, тому перша задача психотерапевта – дати змогу хворому самому зрозуміти наявність його залежності від алкоголю та наявність залежності ускладнень у його житті від алкоголізму.

Тільки усвідомлена сильна мотивація до звільнення від залежності
дає надію на успішне лікування.

Література

1. Короленко Ц. П., Донских Т.А. Семь путей к катастрофе. — Новосибирск: Наука, 1990. – С. 3-99.
2. Лисенко І.П. Патопсихологічна діагностика і корекція розладів особистості у хворих на наркоманію та алкоголізм; - К.: Здоров’я, 1999.-260 с.
3. Психология и лечение зависимого поведения /Под ред. С. Даулинга/
Пер. с англ. Р.Р. Муртазина. — М. Независимая фирма “Класс”, 2000. — 240с. — (Библиотека психологии и психотерапии, вып. 85).
4. Меллібруда Є. Таємниця ЕТОН. – Міжнародний фонд «ВІДРОДЖЕННЯ» комісія освіти з питань узалежнення, 1994. – 50с.
5. Уайнхолд Б., Уайнхолд Дж. Освобождение от созависимости / — М.: Независимая фирма “Класс”, 2002. — 224 с. — (Библиотека психологии и психотерапии, вып. 103).
6. Г. А. Ананьева, Семья: химическая зависимость и созависимость. Работа с созависимостью.
7. Д.А. Леонтьев Психология свободы
8. Первый Международный форум Анонимных Алкоголиков - Все 12 шагов
9. Ролло Мэй, Смысл тревоги
10. Ролло Мэй, Новый взгляд на свободу и ответственность

Олег Кравченко, 2005.